Про переживання війни. Сьогодні 45 день війни. 45ий лютий березень заквітчаний пагонами ярої весни.

Ці понад 40 днів тому я прокинулась о 5 ранку від того, що будинок почало хитати, а скло у вікні тремтіти і вібрувати.

Перша була думка: почалось.

Мама щойно прокинулась, адже цього дня їй потрібно було йти на роботу.
Я забігла в кімнату і сказала щось на кшталт: "Збирайся! Швидко! Ми спускаємось, нас обстрілюють!"

Вона не повірила. Вибігла на балкон… побачила як повз "щось летить".
В неї трапилась істерика.

Я почала методично складати речі в рюкзак.
Ні, я не з тих, хто тримав при собі "тривожну валізку". Більше в голові тримала список необхідних речей. І знала, що під час обстрілів все буде інакше.

Складаючи рюкзак, я окинула оком кімнату і змусила себе закарбувати думку в голові: "Все, що ти зараз бачиш - може зникнути. Все, що ти плекала і приводила до ладу, може згоріти в полум'ї вщент. Це нічого. Це все набувне. Це речі"

Надалі я не випускала тривожний рюкзак з рук, як і цю думку зі своєї голови.

Мені страшно було викласти з нього пов'язки і бинти, кровоспинні, обезболюючі, ножі і ножиці. Бо якщо комусь потрібна буде допомога, а я залишу це вдома - не вибачу собі.

Побіжно, щодня, прокручувала в голові спогади 14ого. Як накладати джгути, як перевірити стан потерпілого, чим записати час… не більше години, найкраще - кров'ю або зеленкою в маркері. Тампони для кульових, прокладка для порізів, бинти, марлеві. Футболка розірвана.

Треба було постійно мати щось під светр, щоб зняти і використати замість перев'язки.

У війні дивно працює психіка, насправді. Деякі речі твоє тіло починає робити "на автоматі"

І от поки голова опрацьовує спогади, руки - механічно продовжують збирати речі, одягати, комплектувати.

Ми були за 30 хв в підвалі. Не надто швидко, але і не надто довго.

У місті не стихали сирени.
Потім вони стануть постійними в моїй голові.
Але це буде потім…