Про переживання війни. Сьогодні 45 день війни. 45ий лютий березень заквітчаний пагонами ярої весни.
Ці понад 40 днів тому я прокинулась о 5 ранку від того, що будинок почало хитати, а скло у вікні тремтіти і вібрувати.
Перша була думка: почалось.
Мама щойно прокинулась, адже цього дня їй потрібно було йти на роботу.
Я забігла в кімнату і сказала щось на кшталт: "Збирайся! Швидко! Ми спускаємось, нас обстрілюють!"
Вона не повірила. Вибігла на балкон… побачила як повз "щось летить".
В неї трапилась істерика.
Я почала методично складати речі в рюкзак.
Ні, я не з тих, хто тримав при собі "тривожну валізку". Більше в голові тримала список необхідних речей. І знала, що під час обстрілів все буде інакше.
Складаючи рюкзак, я окинула оком кімнату і змусила себе закарбувати думку в голові: "Все, що ти зараз бачиш - може зникнути. Все, що ти плекала і приводила до ладу, може згоріти в полум'ї вщент. Це нічого. Це все набувне. Це речі"
Надалі я не випускала тривожний рюкзак з рук, як і цю думку зі своєї голови.
Мені страшно було викласти з нього пов'язки і бинти, кровоспинні, обезболюючі, ножі і ножиці. Бо якщо комусь потрібна буде допомога, а я залишу це вдома - не вибачу собі.
Побіжно, щодня, прокручувала в голові спогади 14ого. Як накладати джгути, як перевірити стан потерпілого, чим записати час… не більше години, найкраще - кров'ю або зеленкою в маркері. Тампони для кульових, прокладка для порізів, бинти, марлеві. Футболка розірвана.
Треба було постійно мати щось під светр, щоб зняти і використати замість перев'язки.
У війні дивно працює психіка, насправді. Деякі речі твоє тіло починає робити "на автоматі"
І от поки голова опрацьовує спогади, руки - механічно продовжують збирати речі, одягати, комплектувати.
Ми були за 30 хв в підвалі. Не надто швидко, але і не надто довго.
У місті не стихали сирени.
Потім вони стануть постійними в моїй голові.
Але це буде потім…
Зненавиджена сама собою.
Замурована під кригою власного болю.
Пливеш ближче до поверхні, розпластуєшся перед льодом. Шукаєш тріщини.
Як вийти звідти, куди не знаєш як прийшов?
Коли йшов - тебе вели за руку в темряві і безпам'ятстві.
І леше з першим побаченим світлом ти міг закричати: "Заберіть, заберіть мене звідси назад".
Чим більше оглядаєшся - тим більше втрачаєш. Чим більше шукаєш - тим більше губишся.
Ніби у небес приготовано прощення.
Ніби ми дияволи і кожен в своїй шкурі.
Тоді хто ти, велетень світу, без розуміння того, кого ти створив?
Коли твоя глина зминалась між пальцями, чи усвідомлював ти свою відповідальність?
Чи ти той, в кого ніколи немає відповіді?
Твій світ горить, горить просто зараз перед твоїми очима, а ти повторюєш закон, і ьи гговориш, що це наш шлях.
Хто буде народжувати дітей, щоб їх убивати?
Хто буде творити, а потім пити кров з ребра власного творіння?
Ти любиш запах смаженої плоті і твоя сила доповнюється через вогонь. Ти приймаєш душі з попелом і поглинаєш своєю вічністю.
Що буде з тими, хто вогню не знає і лише чув про його існування здалека?
Ми каміння, яке полірує вода. Між нашими тріщинами знаходить прихисток лід і всяка гадина.
Ми пропускаємо крізь себе світло, але не світимо.
Ми глина кинута у воду.
Ми хочемо дихати.
Навіть коли твої руки стискають нам горло.
Ми не "той, що несе світло".
Коліна згинаються перед своєю ж важкістю. І у відчаї співаються тихі пісні. Де між ритмічним голосінням чути крики.
Колись вони стануть гучними на стільки, що розріжуть небо.
І біль вилиється на наші душі.
І вимиє з нас наше страждання.
І звільнить із зачиненого кола.
Кола в яке ми самі себе не заводили.
І буде світло.