de profundis in saeculorum
30January
Зненавиджена сама собою.
Замурована під кригою власного болю.

Пливеш ближче до поверхні, розпластуєшся перед льодом. Шукаєш тріщини.

Як вийти звідти, куди не знаєш як прийшов?
Коли йшов - тебе вели за руку в темряві і безпам'ятстві.

І леше з першим побаченим світлом ти міг закричати: "Заберіть, заберіть мене звідси назад".

Чим більше оглядаєшся - тим більше втрачаєш. Чим більше шукаєш - тим більше губишся.

Ніби у небес приготовано прощення.
Ніби ми дияволи і кожен в своїй шкурі.

Тоді хто ти, велетень світу, без розуміння того, кого ти створив?
Коли твоя глина зминалась між пальцями, чи усвідомлював ти свою відповідальність?
Чи ти той, в кого ніколи немає відповіді?

Твій світ горить, горить просто зараз перед твоїми очима, а ти повторюєш закон, і ьи гговориш, що це наш шлях.

Хто буде народжувати дітей, щоб їх убивати?
Хто буде творити, а потім пити кров з ребра власного творіння?

Ти любиш запах смаженої плоті і твоя сила доповнюється через вогонь. Ти приймаєш душі з попелом і поглинаєш своєю вічністю.

Що буде з тими, хто вогню не знає і лише чув про його існування здалека?

Ми каміння, яке полірує вода. Між нашими тріщинами знаходить прихисток лід і всяка гадина.
Ми пропускаємо крізь себе світло, але не світимо.
Ми глина кинута у воду.
Ми хочемо дихати.

Навіть коли твої руки стискають нам горло.

Ми не "той, що несе світло".
Коліна згинаються перед своєю ж важкістю. І у відчаї співаються тихі пісні. Де між ритмічним голосінням чути крики.

Колись вони стануть гучними на стільки, що розріжуть небо.
І біль вилиється на наші душі.
І вимиє з нас наше страждання.
І звільнить із зачиненого кола.

Кола в яке ми самі себе не заводили.

І буде світло.